Мацуо Басьо - відомий японський поет

«Коли в твоєму серці квітуча слива…»

       Мацуо Басьо народився в 1644 р. в самій колисці японської культури у м. Уено стародавньої провінції Іга, що в центрі головного острова – Хонсю, знаного своєю мальовничістю. Справжнє ім'я поета – Мацуо Мунефуса.

       Змалку хлопець полюбив поезію. Тодо Иоситада, майже його ровесник, син власника замку Уено, теж захоплювався віршами. Він почав опікуватися юнаком і послав його до Кіото, де той вивчав мистецтво хайкай. Але у 1666 р. Иоситада раптово помер. Хлопець утратив друга й захисника. Залишивши рідний дім, Манефуса улаштувався на службу у відомство водопостачання, але ненадовго. Якийсь час він мав намір піти в монастир, та в 1677 р. став професійним учителем поезії. Учні його були небагаті, лише один із них, Сампу, син багатого купця, зміг по-справжньому допомогти своєму наставнику, подарувавши маленький будиночок біля невеликого ставка, на березі якого були висаджені бананові пальми. Будиночок стали називати «Банановою хижкою» (Басьо-ан). Ось тоді поет і взяв псевдонім Басьо.

       У цей час митець відчуває себе міським бідняком, адже живе за рахунок скромних приношень учнів. Далеко не відразу дійшов Басьо висновку, що саме так має жити справжній поет. Пізніше убогість стала символом його духовної незалежності, тому Басьо малює у своїх віршах ідеальний образ поета-філософа, байдужого до життєвих благ.

       Мацуо Басьо, вивчаючи китайську поезію, знайшов у ній глибоку концепцію світобудови й місця поета-мислителя, розуміння високої місії митця. Особливо він цінував творчість великих поетів Лі Бо і Ду Фу. Звідси любов до майже аскетичної стислості, коли слова замовкають, а почуття ще говорять; усвідомлення злиття людини з природою; сум від того, що краса така недовговічна.
Басьо підняв на недосяжну височінь жанр народної поезії – хоку. Мистецтво писати трирядкові вірші – це, насамперед, уміння побачити велике в малому, сказати так, щоб ліричне хвилювання захопило читача, розбудило його уяву.
Головна тема творчості Басьо – природа. Для поета все живе неповторне і безцінне. Він пропонує нам по-новому поглянути на картину, яку ми бачили, може бути, десятки разів:

Грибок під сосною!

А до шапки прилип

якийсь невідомий листок.

       Поет уміє кількома точними словами не тільки намалювати живу картину, а й передати суть природного явища, відчути настрій дерева, метелика, птаха, вітру, осені. У 1680 р. митець створив перший варіант знаменитого в історії японської поезії вірша:

На голій гілці

Ворон сидить самотньо.

Осінній вечір.

       До роботи над цим хайку поет повертався упродовж кількох років, поки не створив остаточний варіант. Лише це одне свідчить про те, як завзято Басьо працював над кожним словом. Тривалі роки пошуків скінчилися: Басьо знайшов свій шлях у мистецтві. 
Вірш схожий на малюнок тушшю (сумі-е). Нічого зайвого, усе просто, але за допомогою кількох деталей створена картина осені. Відчувається відсутність вітру, природа немов завмерла в смутній застиглості. Поетичний образ, здавалося б, ледве накреслений, але має велику глибину: митець зобразив реальний пейзаж і через нього – свій душевний стан. Не тільки про самотність ворона говорить він, але й про свою власну. У Басьо, вперше в історії японської поезії, за образами природи приховані настрої автора, глибокі роздуми та переживання.
       Поезія Басьо – не лише лірика природи, вона вміщає в себе світ людей. У пізніх віршах поет говорить про прості людські справи й почуття. Побутові картини насичені добрим гумором, теплим співчуттям до людей. Герої його творів – поети, селяни, рибалки, мандрівники на дорогах. Поезія митця – літопис його життя. Значна частина віршів – плоди роздумів у дорозі. Учні Басьо укладають сім збірок віршів свого вчителя і власних: «Зимові дні»; «Весняні дні»; «Затихле поле»; «Гарбуз-горлянка»; «Солом'яний плащ мавпи»; «Мішок вугілля» і «Солом'яний плащ мавпи, книга друга».
Узимку 1682 року пожежа знищила значну частину Едо, згоріла й «Бананова хижка» Басьо. Це дало поштовх для подорожей. У серпні 1684 p. він залишив місто в супроводі одного зі своїх учнів, щоб відвідати свою батьківщину, друзів, історичні й мальовничі місця Японії. Іноді поет повертався до Едо, у відбудований учнями будинок, але його знову і знову вабив вітер мандрів. Їхав він на коні або йшов пішки у паперовому одязі бідняків, з дорожнім мішком за плечима, де лежали дві-три збірки віршів, у руках ціпок і чотки, на голові великий плетений капелюх. Зовні Басьо скидався на убого ченця, проте в усіх містах, де він зупинявся, довкола нього збиралися поети. За цей час Басьо створив п'ять дорожніх щоденників, написаних особливою ліричною прозою в чергуванні з віршами, своїми і чужими: «Кістки, що біліють у полі», «Мандрівка до Касіма», «Рукопис у дорожньому мішку», «Мандрівки в Сарасіна» і найвідоміший із його щоденників – «Стежками Півночі».
       Старий поет сподівався ще продовжити свої мандрівки далеко на північ, щоб побачити всю Японію, але смерть застала його в 1694 році у місті Осака, де він помер, оточений своїми учнями. За звичаєм вони просили його скласти передсмертну пісню. Басьо відповів, що кожне його хоку було передсмертною піснею, адже хто може знати, коли настане останній день?