як ми байки інсценували

(фоторепортаж)

       Наша вчителька задала домашнє завдання в рамках творчого проекту  -  інсценувати одну з байок Івана Крилова: вивчити ролі, підготувати елементи костюмів та розіграти байку, яка нам сподобалась. 

Ми утворили декілька творчих груп, обрали байки за вподобаннями. Дівчата розіграли байки

 "Слон  і Моська"

 

 "Мавпа й дзеркало",

а  хлопці - "Вовк та Ягня". 

 Всі дуже гарно грали, проте Вася Ємець у ролі Вовка був кращим!

Гарно повеселившись, ми ще й отримали солодкі призи!

Частіше б нам задавали такі домашні завдання!

Дзюбін Мишко

Історична постать Івана Мазепи

Історична постать гетьмана Івана Мазепи

Мазепа Іван Степанович — гетьман України (1687—1709 рр.); видатний державно-політичний і культурний діяч кінця XVII — поч. XVIII ст.

Народився 20 березня 1639 р. у с. Мазепинці (нині Білоцерківський район Київської області). Належав до родини відомої правобережної української шляхти. Початкову освіту отримав у школі Київського братства, згодом закінчив Києво-Могилянський колегіум та Єзуїтську колегію у Варшаві. Протягом трьох років навчався у Німеччині, Італії, Франції та Голландії, де здобув блискучу європейську освіту, досвід європейського політичного та культурного життя. Знав кілька іноземних мов. Формування національно-політичних переконань І. Мазепи відбувалося під час служби при гетьманах П. Дорошенкові та І. Самойловичеві, які мали програми відродження самостійної й соборної української держави.

І. Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років (8081 днів). Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.

На початку XVIII ст., в умовах Північної війни (1700—1721), гетьман І. Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави і утворення на українських землях незалежної держави.

Помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 р. у с. Варниця поблизу м. Бендери. Похований у монастирі Св. Георгія (Юрія) м. Галац (Румунія).

Вагомий внесок, зроблений Іваном Мазепою у розбудову української козацько-гетьманської держави та її культури полягає у такому:

І. Державно-політична діяльність Івана Мазепи.

Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В. Голіциним, так і з їх наступником — царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 р.

Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у «Коломацьких статтях» — угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв’язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму та ін.

З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р. Самара.

Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І. Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток («панщина»).

Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.

ІІ. Підтримка освіти та культури

Усвідомлючи значення освіти для розбудови держави, Мазепапостійно опікувався навчальними закладами. Зокрема, його коштом будувалися корпуси Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, які пізніше також були збагачені сучасними на той час бiблiотеками й рiдкими рукописами.

Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи гетьмана щодо видання творiв української лiтератури, зокрема творiв Афанаciя Заруднього, Дмитра Туптала, Григорiя Двоєслова та багатьох iнших.

Опосередковано діяльність Мазепи вiдбилася i на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало пiдставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Українi наприкінці XVII — на початку XVIII ст. унiкального стилю — «мазепинського барокко». Крім того, целеспрямована політика І. Мазепи призвела до загального відродження, яке позначилося не лише на розвитковi уciх галузей мистецтва, але й в сферi фiлософiї, теологiї, суспільних та природничих наук.

ІІІ. Меценатська діяльність Івана Мазепи

Коштом І. Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику кiлькicть церковних споруд. Найвiдомiшими з них були будiвлi в таких монастирях, як Києво-Печерська Лавра, Пустинно-Миколаєвський, Братський Богоявленський, Кирилiвський, Золотоверхо-Михайлiвський, Чернiгiвський Троїцько-Iллiнський, Лубенський Мгарський, Густинський, Батуринський Крупницький, Глухiвський, Петропавлiвський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, кафедральнi собори у Києвi — Святої Софiї, Переяславi та Чернiговi, церкви в Батуринi, в Дiгтярiвцi та iншi.

Крiм будiвництва нових, або перебудови старовинних храмiв княжої доби, гетьман робив церквам коштовні подарунки. Серед них iкони, хрести, чашi, митри, ризи, дзвони, срiбнi домовини для святих мощей, богослужбовi книги, виготовлені з коштовних матеріалів, оправленi та оздобленi золотом, срiблом, коштовним камiнням, парчею, оксамитом та шовком.

Гетьман І. Мазепа також опiкувався станом православної церкви за межами України. Серед подарункiв, зроблених Мазепою iноземним православним патрiархатам, найбільш відомим є срiбна плащениця, що зберiгається у вiвтарi грецького православного собору Воскресіння при Гробi Господньому в Єрусалимi i використовується лише в особливо урочистих випадках. I ншим вiдомим дарунком було Євангелiє 1708 р., переписане та оздоблене гравюрами коштом для богослужбового вжитку православних ciрiйцiв м. Алепо. Крiм цих подарункiв, гетьман видiляв певнi кошти на милостинi та допомогу православним християнам за кордоном.

В цілому, за підрахунками козацької старшини, зробленими одразу після смерті І. Мазепи, за 20 років свого гетьманування гетьман на меценатські цілі витратив щонайменше 1.110.900 дукатів, 9.243.000 злотих та 186.000 імперіалів.

Казка та її різновиди

В основі казки - захоплива розповідь про вигадані події і явища, які сприймаються і переживаються як реальні. Казка відомі з найдавніших часів у всіх народів світу. Споріднені з іншими фольклорно-епічними жанрами - сказаннями, сагами, легендами, переказами, епічними піснями, - казки не зв'язані безпосередньо з історичними особами і подіями. Для них характерні традиційність структури і композиційних елементів (зачини, кінцівки та ін.), контрастне групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів і побуту. Сюжет казки багатоепізодний, з драматичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щасливим закінченням. Естетичні функції казки доповнюються і взаємопереплітаються з пізнавальними, морально-етичними, соціально-виховними, розважальними та ін. Казки відзначаються національними особливостями, відображають спосіб життя народу, його працю і побут, природні умови, а також індивідуальні риси виконавця-оповідача (казкаря). Тому казки, як правило, побутують у багатьох варіантах.
Різновиди казокЗа змістом казки поділяються на кілька різновидів. Казки про тварин генетично найдавніші, зв'язані з тотемічними уявленнями. Головними їх героями виступають звірі. З часом казки втрачають міфологічний і магічний сенс і набувають повчально-виховного характеру. У фантастичних казках органічно поєднуються міфічне, фантастичне і героїчне начала. Провідні мотиви: змієборство, добування і використання чудодійних предметів (цілюща вода, жарптиця, меч-кладенець, шапка-невидимка, чоботи скороходи) та ін. Герої фантастичних казок, як правило, наділені надзвичайною силою, здібностями, винахідливістю, які допомагають їм подолати усі випробування на шляху до мети. У побутових казках переважають мотиви з повсякденного життя. Героями їх виступають бідний селянин, кмітливий наймит чи солдат, бурлака, вередлива жінка тощо. Часто у цих казках зустрічаються персоніфіковані образи - Доля, Щастя, Горе, Правда, Кривда. Казкові образи і мотиви широко використовуються у художній літературі, музиці, малярстві.
Збирачі і оброблювачі казокУ Європі існувала довга усна традиція, пов'язана з казкою, що привернула значну цікавість етноантропології. Крім того, чимало авторів збирали традиційні казки чи створювали нові казки на основі традиційних. Серед таких письменників слід згадати Шарля Перро (Франція), братів Грімм (Німеччина), Івана Франка (Україна), а також цілий ряд українських учених XIX ст.: Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський, М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський, Л. Боровиковський, М. Костомаров, О. Бодянський; XX ст.: А. Кримський, В. Юзвенко, П. Іванов., П.Лінтур; особливо варто згадати І. П. Березовського із його «Казками про тварин», 1976, Олександра Афанасьєва (Росія).

Место поэзии Серебряного века в русской литературе

 Одесса . Памятник Анне Ахматовой и Марине Цветаевой

Різновиди казок.

Казкова літературна спадщина на сьогодні жанрово безкінечно різноманітна. Це казки-поеми, казки-новели, казки-оповідання, казки-повісті, казки-легенди, казки-перекази, казки, наближені до притч, байок, ліричних віршів, та навіть цілі казкові епопеї. Об’єднує все це розмаїття наявність елементу дива, яке вводиться в текст через окремі чарівні персонажі та предмети, в результаті чого утворюється цілісний казковий світ. Літературна казка як казка авторська відрізняється від народної суб’єктивним забарвленням оповіді. Письменник, використовуючи казкову форму, відбиває своє бачення дійсності, вирішує проблеми сучасності. У літературній казці все самобутнє: і відбір життєвого матеріалу, підхід до нього, емоційне забарвлення мови.
Питання жанрової специфіки літературної казки в сучасному літературознавстві залишається до кінця не визначеним та не дослідженим. У сучасному художньому світі існує величезна кількість казок, створених письменницькою фантазією. Літературна казка несе на собі відбиток авторської особистості, типові риси доби, в яку вона була створена. Стійкий читацький досвід підказує нам, що це твір, створений письменником і тому наділений  неповторною творчою індивідуальністю письменника.

Чому навчають нас казки?

Казки навчають нас добру, справедливості, доброзичливому ставленню до людей.

Чому навчають нас казки?

Казки навчають нас жити, дружити, працювати.

Казки народів світу

Немов різнокольорові камінці калейдоскопу, казки народів світу сплітаються в хитромудрі візерунки з дивних перетворень, любовних страждань і небезпечних пригод.
Виявляється, французька Попелюшка має у інших країнах двійників, які теж губили черевички та завдяки цьому знаходили сімейне щастя. Змій Горинич існує не тільки в російських переказах: дракони та вогнедихаючі змії живуть у європейских казках. На Сході ж ці літаючі чудовиська зовсім не жахливіі монстри, а добрі й мудрі істоти.
Те, що придумані у різних куточках світу казки мають схожі один на одного сюжети, може здаватися дивним. Та насправді нічого надзвичайного в цьому немає. Діти усього світу потребують однакових знань про природні сили й особливості людського характеру, про походження людей, землі та небес, про добро та зло.

Різдво в літературі

Різдвяну зірку зустрічайте

І до вечері всі сідайте.

За коляду не забувайте.

Рипіть снігами попід двері,

Щоб не скупий господар був в оселі,

І щоби всі були здорові, і веселі.

Колядуйте і віншуйте,

Вибачайте, всім прощайте.

Здоров’я, радості і гараздів

Собі, і всім у світі побажайте!

Християни всього світу щороку з нетерпінням очікують найсвітліше свято - Різдво Христове. У кожному куточку земної кулі, де схиляються перед іменем Христа, святкують цей воістину великий день. Його з нетерпінням чекають не тільки діти, а й дорослі. Передсвяткові клопоти припадають всім до душі. Цей день вносить в життя кожної людини новий промінь світла, любові і надії. Але не варто забувати, що насамперед це божественний свято, в який ми вшановуємо ім'я Сина Божого, що прийняв смерть в ім'я порятунку всього людства. Без усвідомлення цієї думки втрачається сенс свята. Святкуючи цей день, кожному необхідно молитися, щоб у нашій душі Його дух відродився, щоб у нашому серці знайшлися ясла, який зуміє прийняти Його, а також дорогоцінні дари, готові належати Йому. Це свято уособлює вселюдську любов і народження віри в душі кожного християнина.

 Цей світле свято відіграє важливу роль не тільки в житті православних християн і католиків, а й для самої церкви. За словами Святого Іоанна Златоуста II, Різдво Христове, святкування якого припадає на 25 грудня за юліанським календарем, або ж 7 січня за григоріанським календарем, є початком всіх головних церковних свят. Він говорив, що в цьому святі мають свій початок і Богоявлення, і Великдень, і Вознесіння Господнє, а також  П'ятидесятниця.

З давніх переказів ми знаємо, що про явище на землю Сина Господа було відомо пророкам Старого завіту. І цього дива очікували протягом декількох століть. Так було передбачене Різдво Христове. Історія свята сягає своїм корінням в четверте століття до нашої ери. Так як же все починалося? Поява Сина Господа сталося в зимову холодну ніч. Марія і Йосип йшли з Палестини до Єрусалиму. Як свідчать давні джерела, римляни мали записуватися за місцем свого проживання, а іудеї - за місцем свого народження. Марія і Давид, нащадки царя Давида, народилися у Віфлеємі, розташованому на південному заході від Єрусалиму. Коли у Марії почалися родові сутички, вони були біля печери, в якій було влаштовано стійло для худоби. Йосип пішов шукати повитуху. Але коли повернувся, то побачив, що немовля вже з'явився, а печера була наповнена світлом надзвичайно сили, який вони не могли винести. І тільки через деякий час світло згасло. Марія народила Боголюдини в жахливих умовах, серед ясел і соломи.

Слово про театр

Походження давньогрецького театру.

  Давньогрецький театр виник з сільських святкувань на честь бога Діоніса. Спочатку Діоніс вважався богом продуктивної сили природи, і греки зображали його у вигляді козла або бика. Проте пізніше, коли населення стародавньої Греції познайомилося з обробітком виноградників, Діоніс став богом виноробства, а потім і богом поезії і театру.

  Кілька разів на рік відбувалися святкування, присвячені Діонісу, на яких співали дифірамби (хвалебні пісні). На цих святкуваннях виступали і ряджені, котрі складали свиту Діоніса. Учасники мазали особу винною гущавиною, надягали маски і козлині шкури. Разом з урочистими і сумними, виспівували веселі, а часто і непристойні пісні. Урочиста частина свята дала народження трагедії, весела і жартівлива – комедії.

  Трагедія, за свідченням Аристотеля, веде свій початок від заспівувачів дифірамба, а комедія – від заспівувачів фалічних пісень. Ці заспівувачі, відповідаючи на питання хору, могли розказати про які-небудь події з життя бога і спонукати хор до співу. До цієї розповіді домішувалися елементи акторської гри, і міф як би оживав перед учасниками свята.

 Архітектура давньогрецького театру.

  Спочатку місце для вистав було вкрай просте: хор із своїми піснярами і танками виступав на круглій втрамбованій площадці-орхестрі (від дієслова орхеомай-"танцюю"), круг якої і збиралися глядачі. Але в міру того, як зростало значення театрального мистецтва в суспільної і культурному жизтті Греції і в міру ускладнення драми виникла необхідність в удосконаленнях. Горбкуватий ландшафт Греції підказав найбільше раціональний устрій сценічної площадки і глядацьких місць: орхестра стала розташовуватися в підніжжі пагорба, а глядачі розміщувались на схилі. Всі давньогрецькі театри були відкритими і уміщали величезну кількість глядачів. Афінський театр Діоніса, наприклад, уміщав до 17 тисяч чоловік, театр у Епідаврі - до 10 тисяч. 

  У V ст. до н.е. у Греції склався стійкий тип театрального спорудження, характерний для всієї епохи античності. Театр мав три головні частини: орхестру, театрон (місця для глядачів, від дієслова теаомай -"дивлюся") і скену (скене-"намет", пізніше дерев'яна або кам'яна будівля). 

Розмір театру визначався діаметром орхестри (від 11 до 30м). Скена розташовувалася по “касательной” до окружності орхестри. Передня стіна скени-проскеній, що мала звичайно вигляд колонади, - изображал фасад храму або палацу. До скени примикали дві бічних будівлі, що називалися параскеніями. Параскенії служили місцем для збереження декорацій і іншого театрального майна. Між скеною і місцями для глядачів, що займали трохи більше половини кола, знаходилися проходи-пароди, через які в театр до початку спектаклю входили глядачі, а потім вступали на орхестру хор і актори. Простота сценічного устаткування була обумовлена не слабким рівнем розвитку античної техніки. У театрі класичної пори увага глядачів зосереджувалась на розвитку дії, на долі героїв, а не на зовнішніх ефектах. 

  Планування грецького театру забезпечувало гарну акустику. Крім того, у деяких театрах для посилення звуку серед глядацьких місць розміщалися резонуючі судини. Завіси в давньогрецькому театрі не було, хоча можливо, що в деяких п'єсах деякі частини проскенію тимчасово закривалися від глядачів.

                                       

Театр демократичних Афін. V сторіччя до нашої ери.

Свого найвищого розквіту старогрецьке театральне мистецтво досягло у творчості трьох великих трагіків V ст. до н.е. - Есхила, Софокла, Еврипіда - і комедіографа Аристофана, діяльність якого захоплює і початок IV в. до н.е. Одночасно з ними писали й інші драматурги. Проте до нас дійшли тільки невеличкі уривки їхніх творів, а інколи - лиш імена й маленькі відомості. 
Есхил (525-456 до н.е.).Його творчість пов'язана з епохою становления Афінської демократичної держави. Ця держава сформовувалась у період греко-перських війн, що велися з невеликими перервами з 500 до 449 р. до н.е. і носили для грецьких держав-полісів визвольний характер. Есхил походив зі знатного роду. Він народився в Елевсині, біля Афін. Відомо, що Есхил брав участь у боях при Марафоні і Саламині. Битву при Саламині він описав як очевидець у трагедії "Перси". Незадовго до своєї смерті Есхил відправився на Сіцилию, де і помер (у місті Геле). У написі на його надгробку, складений, по заповіту, ним самим, нічого не говориться про нього як про дра-матурга, але сказано, що він проявив себе мужнім воїном у битвах із персами. Есхил написав біля 80 трагедій і сатирівських драм. До нас дійшли цілком тільки сім трагедій; з інших творів збереглись невеличкі уривки. Трагедії Есхила відбивають основні тенденції його часу, ті великі зсуви в соціально-економічному і культурному житті, які були викликані аварією родового ладу і становленням афінської рабовласницької демократії. Світогляд Есхила в основі своїй був релігійно-міфічним. Він вірив, що існує споконвічний миропорядок, що підкоряється дії закону світової справедливості. Людина, яка вільно або невільно порушила порядок, буде покарана богами, і тим самим рівновага відновиться. Ідея невідворотності кари і прагнення справедливості проходить через усі трагедії Есхила. Есхил вірить у судьбу-Мойру, вірить, що їй підкоряються навіть боги. Проте до цього традиційного світосприймання домішуються і нові погляди, породжені развиваючоюся афінською демократією. Так, герої Есхила - не безвладні істоти, які беззастережно виконують волю божества: людина в нього наділена вільним розумом, мислить і діє цілком самостійно. Майже перед кожним героєм Есхила стоїть проблема вибору лінії поведінки. Моральна відповідальність людини за свої вчинки - одна з основних тем трагедій драматурга. Есхил ввів у свої трагедії другого актора і тим відчинив можливість більш глибокої розробки трагічного конфлікту, підсилив діючу сторону театрального уявлення. Це був дійсно переворот у театрі: замість старої трагедії, де партії єдиного актора і хору заповнювали всю п'єсу, народилася нова трагедія, у якій персонажі зштовхуються на сцені один з одним і самі безпосередньо мотивували свої дії. Зовнішня структура трагедії Есхила зберігає сліди близькості до дифірамба, де партії заспіву перемежовувалися з партіями хору. Майже всі трагедії, які дойшли до нас, починаються з прологу, у якому міститься зав'язка дії. Потім випливає парод - пісня, яку виконує хор. Далі йде чергування писодіїв (діалогічних частин, що виконуються акторами, іноді при участі хору) і стасимів (пісень хору). Заключна частина трагедії називається ексодом; ексод - це пісня, яку виконує хор покидаючи сцену. У трагедіях зустрічаються також гіпорхема (радісна пісня хору, що звучить, як правило, у кульмінаційний момент, перед катастрофою), комоси (спільні пісні-плачі героїв і хору), монологи героїв. Звичайно трагедія складалася з 3-4 еписодіїв і 3-4 стасимів. Стасими розділяються на окремі частини-строфи й антистрофи, що строго відповідають за структурою одна іншій. При виконанні строф і антистроф хор рухався по оркестрі то в одну, то в іншу сторону. Строфа і відповідна їй антистрофа написані завжди в тому самому розмірі, а нова строфа й антистрофа - в іншому. Таких пар у стасимів буває декілька; їх замикає загальний епод (висновок). Пісні хору обов'язково здійснювалися під акомпанемент флейти. Крім того, вони нерідко супроводжувалися танками. Трагічний танець називався емелейя. З дошедших до нашого часу трагедій великого драматурга особливо виділяються такі: "Перси" (472 р. до н.е.), де прославляється перемога греків над персами в морському бої при острові Саламіні (480 р. до н.е.); "Прометей Прикутий" - можливо, сама відома трагедія Есхила, що розповідає про подвиг титана Прометея, який подарив вогонь людям і за це був жорстоко покараний; трилогія "Орестея" (458 р. до н.е.), відома тим, що єдиний зразок трилогії, який дійшов до нас цілком і у якій майстерність Есхила досягла свого розквіту. Есхил у своїх трагедіях показує перемогу прогресивних початків у розвитку людства, у державному устрої, у моралі. Творчість Эсхила зробила помітний вплив на розвиток світової поезії і драматургії. 
Софокл (496-406 до н.е.).

Софокл походив з заможної сім'ї власника збройної майстерні і одержав гарну освіту. Його художня обдарованість проявилася вже в ранньому віці: з шістнадцяти років він керував хором юнаків, що славили саламинску перемогу, а пізніше сам виступав як актор у власних трагедіях, користуючись великим успіхом. У 486 р. Софокл одержав на конкурсі драматургів свою першу перемогу над самим Есхилом. Взагалі вся драматургічна діяльність Софокла супроводжувалася незмінними успіхами: він жодного разу не одержував третьої нагороди - займав частіше всього перші і рідко другі місця. Софокл брав участь і в державному житті, займаючи відповідальні посади. Так, він був обраний стратегом (воєначальником) і разом із Периклом брав участь в експедиції проти острову Самоса, що вирішив відокремитись від Афін. Після смерті Софокла співгромадяни шанували його не тільки як великого поета, але й одного зі славнозвісних афінських героїв. 

До нас дійшло тільки сім трагедій Софокла, написав же він їх більше 120. Трагедії Софокла несуть у собі нові риси. Якщо в Есхила головними героями були боги, то в Софокла діють люди, хоча і декілька відірвані від дійсності. Тому про Софокла говорят, що він змусив трагедію спуститися з неба на землю. Основну увагу Софокл приділяє людині, її щиросердечним переживанням. Звичайно, у долях його героїв відчувається вплив богів, навіть якщо вони і не з'являються по ходу дії, і ці боги також владні, як і в Есхила, - вони можуть розтрощити людину. Але Софокл малює насамперед боротьбу людини за здійснення своїх цілей, його почуття і думки, показує страждання, що випали на його долю. У героїв Софокла звичайно такі ж суцільні характери, як і в героїв Есхила. Борячись за свій ідеал, вони не знають щиросердечних почуттів. Боротьба втягує героїв у найбільші страждання, і іноді вони гинуть. Але відмовитися від боротьби герої Софокла не можуть, тому що їх веде цивільний і моральний борг. Шляхетні герої трагедій Софокла тісними узами пов'язані з коллективом громадян: - це втілення ідеалу гармонійної особистості, що була створена у роки розквіту Афін. Тому Софокла називають співаком афінської демократії. Проте творчість Софокла складно і суперечливо. Його трагедії відбили не тільки розквіт, але і кризу, системи, що закінчилася загибеллю афінської демократії. Грецька трагедія у творчості Софокла досягає свого аппогею. Софокл увів третього актора, збільшив діалогічні частини комедії (еписодії) і зменшив партії хору. Дія стала більш живою і достовірною, тому що на сцені могли одночасно виступати і давати мотивування своїм вчинкам три персонажі. Проте хор у Софокла продовжує грати важливу роль у трагедії і число хоревтів було навіть збільшено до 15 чоловік. Інтерес до переживань окремої особистості спонукав Софокла відмовитися від трилогій, де просліджувалася звичайно доля цілого роду. За традицією він подавав на змагання три трагедії, але кожна з них була самостійним твором. З ім'ям Софокла також пов'язане введення декораційного живопису. Найбільше відомі трагедії Софокла з фіванського циклу міфів. Це "Антигона" (біля 442 до н.е.), "Цар Едіп" (біля 429 до н.е.) і "Едіп у Колоні" (поставлений у 441 р. до н.е., уже після смерті Софокла). У основі цих трагедій, написаних і поставлених у різний час, лежить міф про фіванського царя Едіпе і про нещастя, яке обрушилося на його рід. Самий того не знаючи, Едіп убиває свого батька і жениться на своїй матері. Через багато років, узнавши жахливу правду, він виколює собі очі і добровільно відправляється у вигнання. Ця частина міфу лягла в основу трагедії "Цар Едіп".Після довгих мандрівок, очищений стражданнями і прощений богами, Едіп божественною уявою вмирає: його поглинає земля. Це відбувається в пригороді Афін, Колоні, і могила страждальця стає святинею афінської землі. Про це розповідається в трагедії "Едіп у Колоні". Трагедії Софокла явилися художнім втіленням громадських і моральних ідеалів античної рабовласницької демократії періоду її розквіту (Софокл не дожив до страшної поразки афінян у Пелопонеській війні 431-404 р. до н.е.). Цими ідеалами були політична рівність і свобода всіх повноправних громадян, беззавітне служіння батьківщині, повага до богів, шляхетність прагнень і почуттів сильних духом людей. Еврипід (біля 485-406 до н.е.). Соціальна криза афінської рабовласницької демократії й обумовлена їм ломка традиційних понять і поглядів найбільш повно відбилися у творчості молодшого сучасника Софокла – Еврипіда. Батьки Еврипіда, очевидно, були заможними людьми, і він одержав гарну освіту. На противагу Софоклу Еврипід не приймав особистої участі в політичному житті держави, проте він жваво цікавився суспільними подіями. Його трагедії повні різноманітних політичних висловлень і натяків на сучасність. Великого успіху в сучасників Еврипід не мав: за усе своє життя він одержав лише 5 перших нагород, причому останню - посмертно. Незадовго до смерті він залишив Афіни і переїхав до македонського царя Архелая, де користувався пошаною. У Македонії він і помер (за декілька місяців до смерті Софокла в Афінах). Від Еврипіда дійшло до нас цілком 18 драм (усього він написав від 75 до 92) і велика кількість уривків. Драматург наблизив своїх героїв до дійсності; він, за свідченнями Арістотеля, зображував людей такими, "які вони і були". Персонажі його трагедій, залишаючись, як і в Есхила і Софокла, героями міфів, наділялися думками, прагненнями, пристрастями своєрідними поету. У ряді трагедій Еврипіда звучить критика релігійних вірувань і боги подаються більш підступними, жорстокими і мстивими, чим люди. По своїх суспільно-політичних поглядах Еврипід був прихильником обмеженої демократії, опорою якої він вважав дрібних землевласників. У деяких його п'єсах зустрічаються різкі випади проти політиків-демагогів: тішачи народу, вони домагаються влади, щоб скористатися нею у своїх корисливих цілях. У ряді трагедій Еврипід жагуче викриває тиранію: панування однієї людини над іншими людьми всупереч їхній волі – це йому здається порушенням звичайного цивільного порядку. Шляхетність, по Еврипіду, заключається в особистих гідностях і чесності, а не в знатному походженні і багатстві. Позитивні персонажі Еврипіда неодноразово висловлюють думку, що невтримне прагнення до багатства може штовхнути людину на злочин. Заслуговує увага відношення Еврипіда до рабів. Він вважає, що рабство - це кривда і насильництво, що природа в людей одна і раб, якщо в нього шляхетна душа, нітрохи не гірше вільного. Еврипід часто звертав увагу у своїх трагедіях на події Пелопонеської війни. Хоча він пишається військовими успіхами своєї країни, але в цілому ставиться до війни негативно. Він показує, які страждання несе війна людям, насамперед жінкам і дітям. Війна може бути виправдана тільки в тому випадку, якщо люди захищають незалежність своєї батьківщини. Ці ідеї висувають Еврипіда в число самих прогресивних мислителів людства. Еврипід став першим відомим нам драматургом, у творах якого характери героїв не тільки розкривалися, але й одержували свій розвиток. При цьому він не боявся зображувати низькі людські пристрасті, боротьбу суперечливих прагнень в однієї і тієї самої людини.Арістотель назвав його найтрагічнішим із усіх грецьких драматургів. Слава прийшла до Еврипіда після смерті. Вже в IV ст. до н.е. його називали найбільшим трагічним поетом, і таке судження про нього збереглося на всі наступного сторіччя. 
      Театр епохи еллінізму.У епоху еллінізму (VI-I ст. до н.е.) грецький театр класичної пори перетерпів істотні зміни, які стосувалися і драматургії, і акторського виконання, і архітектури театрального здания. Ці зміни пов'язані з новими історичними умовами. У театрі елліністичної епохи як і раніше ставляться комедії і трагедії. Але від трагедій IV в. до н.е. збереглися лише невеличкі фрагменти, і, очевидно, художні гідності елліністичної трагедії були невеликі. Набагато більше даних є для суждения про комедію, тому що до нас дійшли - цілком одна п'єса і декілька уривків з інших п'єс найбільшого комедіографа того часу - Менандра.Комедію елліністичної епохи називають новою атичною (або новоатичною) комедією. Час її розквіту - кінець IV-III ст. до н.е. У новій атичній комедії посвоєму відбилися зміни, які відбулись в суспільно-політичному житті Греції до середини IV ст. до н.е. На зміну уявлень про божественний миропорядок і вірі в кінцеве перемогу справедливості приходить переконання у всемогутності випадку. Життя людини, її особисте щастя, положення в суспільстві - все залежить від волі випадку. Випадок визначає виникнення і рішення конфліктів і в самій комедії, що ставить своєю задачею відтворювати сучасне їй життя тільки в плані сімейно-побутових відношень. Велику роль у новій комедії відіграє мотив любові. Автори нової атичної комедії широко використовували психологічну теорію учня Арістотеля Теофраста, відповідно до якої усі властивості характеру виявляються в зовнішності людини й у її поступках. Фізіогномічні описи Теофраста безсумнівно впливали і на оформлення масок, що допомагали глядачам розпізнавати той або інший персонаж. У новій комедії помітний був вплив Еврипіда. Близькість багатьох його героїв до життя, розкриття їх щиросердечних переживань - ось те, що новая комедія взяла в Еврипіда. Основною особливістю нової комедії була відсутність хору, який був би органічно пов'язаний із розвитком дії, - хор виступав тільки в антрактах. У пролозі новій комедії давалося стисла розповідь подій, що повинно було допомогти глядачу розібратися в тяжкій інтризі. Іншою особливістю нової комедії була її гуманно-філантропічна спрямованість. У кращих творах проводилися передові ідеї елліністичної філософії. Незважаючи на відсутність політичної тематики, у новій комедії одержували відбитки такі важливі проблеми, як методи виховання, відношення до жінки, до представників різноманітних станів, до чужоземців. Причому постійно проповідувались більш м'які, більш гуманні відношення між людьми. Нова атична комедія користувалася величезним успіхом у публіки. Глядачів залучало те, як розробляється навіть банальний сюжет або звична маска: пружиною дії стала спритно улаштована інтрига, розвиток якої вівся тонко і мистецьки. 

Слово про театр2

Проливають світло на походження грецької драми і самі слова трагедія і комедія. Слово трагедія походить від двох грецьких слів: трагос – козел і оді – пісня, тобто пісня козлів, оскільки супутниками Діоніса були сатири, козлоногі істоти, що прославляли подвиги і страждання бога. Слово комедія теж походило від двох грецьких слів комос і оді. Слово комос позначало хід натовпу ряджених, що обсипали один одного жартами і насмішками на сільському святі на честь Діоніса. Отже, слово комедія позначає пісню комоса.

Роль Сумщини в творчості А. П. Чехова

Будучи поєднаним з Україною своїм родовим корінням, Чехов,  який іноді з добрим жартом  називав себе "хохлом",  любив її ніжною, проникливою любов'ю. Виникла вона в нього ще на зорі юності й не вгасала до самої смерті. Думка про те, щоб оселитися або, принаймні, пожити в Україні, не покидала Чехова з молодих років. Тож на одній із сімейних рад на початку 1888 р. в родині Чехових одностайно вирішили провести літо в Україні. І, скориставшись рекомендацією друга сім`ї музиканта-флейтиста Олександра Гнатовича Іваненка, який народився в Глибному поблизу Сум,  родина віддала перевагу затишній садибі поміщиків Линтварьових на березі Псла, в селі Лука, що прилягало до Сум.

Особливості хоку

Дива Японії

Японці живуть скромно у будинках з розсувними дверима та стінами , сплять на солом’яних матах – татамі. На весь світ відома чайна церемонія – відпочинок душі, смак чаю, тиха музика, легкі невимушені розмови.

Ікебана – мистецтво складання букетів.  

Орігамі – складання фігурок із паперу.

Основу японської кухні складає рис, риба, багато продуктів моря. Національний одяг – кімоно. Бойові мистецтва – дзюдо, карате, кендо.

Національні риси характеру – ввічливість, доброзичливість, бажання дарувати одне одному подарунки. Японська ввічливість – це мистецтво не потрапляти в складні ситуації, що принижують інших.

                 Життя і поезія японського митця Мацуо Басьо

Мацуо Басьо – найвидатніший поет Японії.

За свідченням сучасників, Мацуо Басьо був невисокого зросту, струнким, із тонкими рисами обличчя. Як і всі буддисти, брив голову. Також  говорять, що він був людиною спокійною, поміркованою, надзвичайно турботливою, щедрою і вірною. Він усе життя бідував, але ніколи не прагнув до збагачення.

Поет народився в 1644 р. в місті Уено провінції Іга в родині небагатого самурая Мацуо  Єдзаемона.  При народженні хлопчику дали ім’я Дзінсітіро, а коли він досяг повноліття, то одержав ім’я Мунефуса. Коли ж став писати, то взяв літературний псевдонім Басьо.

Мацуо Басьо ще вдома отримав гарну освіту. У 9 років майбутній поет став служити при дворі місцевого володаря.

Перший вірш Басьо датується 1662 р. Через два роки два його вірші увійшли до антології японської поезії. З 1672 р. Мацуо Басьо перебував на державній службі в Едо (Токіо). Оскільки життя чиновника його не приваблювало, він став учителем поезії, а згодом створив власну школу.

Незабаром Басьо став відомим поетом, у нього з’явилися послідовники. Один з учнів Басьо, син багатого торговця, вмовив свого батька подарувати вчителеві невелику хатинку коло озера в передмісті Едо. Біля хижини учні посадили бананові дерева. Оселю поета називали «Басьо-ан» («бананова хижка»), а її господаря – «Той, хто живе в банановій хатині», а потім ще простіше –« Басьо» («бананове дерево»). Поет нарешті відчув себе щасливим, він мав тепер змогу спокійно творити.

Узимку 1682 р. в Едо сталася пожежа, яка знищила більшу частину міста. Згоріла й «бананова хижка» Басьо. Ця сумна подія спонукала його вирушити в мандри країною. Він мандрував близько 10 років.

Друзі відбудували його хижку. Але Басьо лише іноді повертався до неї, щоб через деякий час знову вирушити в дорогу. Поет пройшов пішки через усю Японію. Підсумками його мандрів стали ліричні щоденники: «Кістки, що біліють у полі», «Листи мандруючого поета», «Подорож до Касима», «Глибокими стежками».

У 1694 р. Мацуо  Басьо вирушив у подорож  до Осаки. Саме в цьому місті він і помер. Та вірші його продовжують жити. Сьогодні їх знають не тільки в Японії, а й в інших країнах світу. Це стало можливим завдяки перекладачам. Українські читачі ознайомилися з поезією Мацуо Басьо у перекладах М.Лукаша, І.Бондаренка, Г.Туркова.

Мацуо Басьо - відомий японський поет

«Коли в твоєму серці квітуча слива…»

       Мацуо Басьо народився в 1644 р. в самій колисці японської культури у м. Уено стародавньої провінції Іга, що в центрі головного острова – Хонсю, знаного своєю мальовничістю. Справжнє ім'я поета – Мацуо Мунефуса.

       Змалку хлопець полюбив поезію. Тодо Иоситада, майже його ровесник, син власника замку Уено, теж захоплювався віршами. Він почав опікуватися юнаком і послав його до Кіото, де той вивчав мистецтво хайкай. Але у 1666 р. Иоситада раптово помер. Хлопець утратив друга й захисника. Залишивши рідний дім, Манефуса улаштувався на службу у відомство водопостачання, але ненадовго. Якийсь час він мав намір піти в монастир, та в 1677 р. став професійним учителем поезії. Учні його були небагаті, лише один із них, Сампу, син багатого купця, зміг по-справжньому допомогти своєму наставнику, подарувавши маленький будиночок біля невеликого ставка, на березі якого були висаджені бананові пальми. Будиночок стали називати «Банановою хижкою» (Басьо-ан). Ось тоді поет і взяв псевдонім Басьо.

       У цей час митець відчуває себе міським бідняком, адже живе за рахунок скромних приношень учнів. Далеко не відразу дійшов Басьо висновку, що саме так має жити справжній поет. Пізніше убогість стала символом його духовної незалежності, тому Басьо малює у своїх віршах ідеальний образ поета-філософа, байдужого до життєвих благ.

       Мацуо Басьо, вивчаючи китайську поезію, знайшов у ній глибоку концепцію світобудови й місця поета-мислителя, розуміння високої місії митця. Особливо він цінував творчість великих поетів Лі Бо і Ду Фу. Звідси любов до майже аскетичної стислості, коли слова замовкають, а почуття ще говорять; усвідомлення злиття людини з природою; сум від того, що краса така недовговічна.
Басьо підняв на недосяжну височінь жанр народної поезії – хоку. Мистецтво писати трирядкові вірші – це, насамперед, уміння побачити велике в малому, сказати так, щоб ліричне хвилювання захопило читача, розбудило його уяву.
Головна тема творчості Басьо – природа. Для поета все живе неповторне і безцінне. Він пропонує нам по-новому поглянути на картину, яку ми бачили, може бути, десятки разів:

Грибок під сосною!

А до шапки прилип

якийсь невідомий листок.

       Поет уміє кількома точними словами не тільки намалювати живу картину, а й передати суть природного явища, відчути настрій дерева, метелика, птаха, вітру, осені. У 1680 р. митець створив перший варіант знаменитого в історії японської поезії вірша:

На голій гілці

Ворон сидить самотньо.

Осінній вечір.

       До роботи над цим хайку поет повертався упродовж кількох років, поки не створив остаточний варіант. Лише це одне свідчить про те, як завзято Басьо працював над кожним словом. Тривалі роки пошуків скінчилися: Басьо знайшов свій шлях у мистецтві. 
Вірш схожий на малюнок тушшю (сумі-е). Нічого зайвого, усе просто, але за допомогою кількох деталей створена картина осені. Відчувається відсутність вітру, природа немов завмерла в смутній застиглості. Поетичний образ, здавалося б, ледве накреслений, але має велику глибину: митець зобразив реальний пейзаж і через нього – свій душевний стан. Не тільки про самотність ворона говорить він, але й про свою власну. У Басьо, вперше в історії японської поезії, за образами природи приховані настрої автора, глибокі роздуми та переживання.
       Поезія Басьо – не лише лірика природи, вона вміщає в себе світ людей. У пізніх віршах поет говорить про прості людські справи й почуття. Побутові картини насичені добрим гумором, теплим співчуттям до людей. Герої його творів – поети, селяни, рибалки, мандрівники на дорогах. Поезія митця – літопис його життя. Значна частина віршів – плоди роздумів у дорозі. Учні Басьо укладають сім збірок віршів свого вчителя і власних: «Зимові дні»; «Весняні дні»; «Затихле поле»; «Гарбуз-горлянка»; «Солом'яний плащ мавпи»; «Мішок вугілля» і «Солом'яний плащ мавпи, книга друга».
Узимку 1682 року пожежа знищила значну частину Едо, згоріла й «Бананова хижка» Басьо. Це дало поштовх для подорожей. У серпні 1684 p. він залишив місто в супроводі одного зі своїх учнів, щоб відвідати свою батьківщину, друзів, історичні й мальовничі місця Японії. Іноді поет повертався до Едо, у відбудований учнями будинок, але його знову і знову вабив вітер мандрів. Їхав він на коні або йшов пішки у паперовому одязі бідняків, з дорожнім мішком за плечима, де лежали дві-три збірки віршів, у руках ціпок і чотки, на голові великий плетений капелюх. Зовні Басьо скидався на убого ченця, проте в усіх містах, де він зупинявся, довкола нього збиралися поети. За цей час Басьо створив п'ять дорожніх щоденників, написаних особливою ліричною прозою в чергуванні з віршами, своїми і чужими: «Кістки, що біліють у полі», «Мандрівка до Касіма», «Рукопис у дорожньому мішку», «Мандрівки в Сарасіна» і найвідоміший із його щоденників – «Стежками Півночі».
       Старий поет сподівався ще продовжити свої мандрівки далеко на північ, щоб побачити всю Японію, але смерть застала його в 1694 році у місті Осака, де він помер, оточений своїми учнями. За звичаєм вони просили його скласти передсмертну пісню. Басьо відповів, що кожне його хоку було передсмертною піснею, адже хто може знати, коли настане останній день?